«Станція метро Хрещатик»- вимовляє голос з гучномовця, перериваючи улюблену музику в навушниках. Поспішаючи по своїм справам люди, наче вируюча ріка, несуться до ескалатора. Освітленість метрополітену створює атмосферу таємничої напівтемряви.
Йду на виставку «Почуття перед Різдвом 2-го року повномасштабного вторгнення» із передчуттям побачити там щось нове та захоплююче. Біля студії вже зібралися люди. Вони охоче спілкуються і тихо сміються, чекаючи поки товариш допалить.
Пройшовши через світлі двері та піднявшись по невеличких сходах, мене відразу вітає вивіска «інструкція до співіснування з експозицією». В ній йдеться про те, що виставка відбуватиметься без кураторського тексту задля більшого поглиблення в своє відчуття цікавості.
Після прочитаного мене зустрічає привітній медіатор Микита. Він тепер – мій надійний помічник. Завжди відкритий для обговорення та допомоги.
Зайшовши всередину зали, погляд одразу впав на невеликий дерев’яний стіл з піском. Кожен охочий доєднатись та розділити цей досвід може зробити донат за QR-кодом і помістити будь-який предмет у пісок. Якщо ж з собою у вас нічого не буде, то медіатор запропонує свічки або пластилін, з якого можна зліпити все, що забажаєте.
Очі пробіглися по стінах, на яких були прикріплені плеєри і навушники. Навпроти кожного з них табличка з інформацією про аудіо та автора. Сама ж студія – невеличка, але затишна. Саме така атмосфера допомогла зануритися в аудіозаписи з головою і стати частиною тих подій.
На виставці представлено шість робіт. Всі вони чіпляють за живе і б’ють по незагоєним ранам, нагадуючи кожному, що війна триває
Перше куди повела цікавість був аудіофайл Леона Зейделя і Ельзи Губанової «Чому ми завжди співаємо сумних пісень?». Ця аудіоробота – архів індивідуальних переживань, складених із звуків у одну історію. Вона об’єднує голоси та емоції у звуковий меморіал колективного досвіду війни.
Переважно в аудіофайлі усне мовлення, але також є співи та звуки із повсякденного життя в умовах війни. Тремтливий від страху голос маленької дитини та страшні думки про смерть, війну та постійні вибухи…Усе це змушує подумки повернутися в 24 лютого, де страх та паніка охоплювали кожного. Під час прослуховування, сльоза, що так старанно трималася за віями, покотилася по щоці, залишаючи після себе вологу стежку.
Відвідувачі виставки поступова рухаються простором, міняючись місцями. Ніхто нікуди не поспішає.
Другою експозицією була робота Богдана Бунчака «Дев’яностий Псалом». Це аудіо, належить митцю, що був на одному з бойових виходів у Серебрянському лісі на Луганщині.
Звуки війни переплітаються з голосом чоловіка, який читає молитву, створюючи симфонію життя та смерті. З кожним підвищенням звуку вибухів, підвищувався і голос чоловіка. Слухаючи цю роботу тіло накриває хвиля мурах, а душу наповнює страх.
Далі була робота Аліси Гаспід «Нова уні(форма)». В її аудіофайлі розповідається про створення штучного тіла з кісток пропаганди та залишків дронів. Він бачив людей, йому пропонували поміч, але все його життя йому казали, що його ніде не зрозуміють. Тому він йшов далі.
Майже нічим не відрізняючись від залізного дроворуба з країни Оз, істота змиє залишки масла та крові. Вона буде шукати справжнє серце, щоб відчути щось більше, ніж біль від залишків попереднього життя. Тоді вона не мала шансів на щиру любов. У нескінченних пошуках протягом двох років, потроху втрачаючи іржаві кінцівки, істота віддає надію землі та витікає в Чорне море. На його кістках буде створене нове життя, на його надіях виросте ціле покоління тих, хто не буде шукати та буде дарувати цю надію, любов та щирість.
Я переходжу до наступних навушників. Робота Анастасії Лелюк та Клеменса Пула. Ця спільна робота присвячена дисиденту Івану Світличному. Анастасія та Клеменс піднімають питання трансформації і згасання соціальної памʼяті у індивідуальну. Тож цей альбом став спробою зберегти звʼязки між людьми та подіями, що методично та насильно були витіснені зі спільної історії.
Аудіоматеріал мисткині Ольги Штейн «Синтетично сфабриковане майбутнє» містить запис недільної літургії у Храмі. В аудіозаписі, за допомогою штучного інтелекту, чоловічий голос священника замінили на синтетичний жіночий голос. Матеріал був записаний у день, коли Ольга дізналась, що в її мами, яка багато років боролася з раком, знайшли нове утворення у молочних залозах.
«Синтетичність матеріалу, який я отримала працюючи зі штучним інтелектом здались мені синонімічними з уявленням про майбутнє. У ньому розвиток технологій, ліків від раку, спасіння душі та перемоги України у війні. Такі хаотичні думки, які співставляють непоєднувані речі всередині інерції обертатись, підсумовувати та уявляти майбутнє перед Різдвом.» – говорить мисткиня.
Після прослуховування всіх аудіоробіт, я йду дорогою до метро із відчуттям, що я пропустила крізь себе нестримний ураган емоцій, страхів та сподівань на мирне та щасливе майбутнє в Україні.
