UA
EN
Зруйнований внаслідок обстрілу житловий будинок 30 березня 2022 року
Моя історія війни розпочалась у далекому липні 2014 року. 9-річна дівчинка з маленького міста на Луганщині вперше почула звуки вибухів та відчула запах холодних підвальних стін майже 9 років тому.
Чи може бути літом так холодно? І чому тут так темно і пахне вапном? Чому моя 6-місячна племінниця постійно плаче, а 5-річна сестра кліпає карими очима і постійно питає: «Мамо, ми помремо?»
Дідусь тоді декілька днів сварився з татом і кричав: «Вези звідси дівчат, вони не мають це бачити та чути!».
І ми поїхали. До Бердянська, до моря. Та чи був той місяць «звичайним літнім відпочинком»? Відповідь очевидна. Щовечора ми намагалися вийти на зв’язок з домашніми, які лишилися в місті. Інколи навіть вдавалося зідзвонитися по відео-виклику: наче бойовий настрій, усмішки, жарти, але такі втомлені очі, ще більш посивіле волосся бабусь та дідуся…
За місяць місто звільнили від загарбників, ми повернулися додому.
Життя продовжувалося. Я хотіла б закінчити розповідь на цьому моменті, але…
Мені 16. Я говорю з подругами по телефону, паралельно пишу твір з української, жаліючись – «Яка складна тема! А якщо така трапиться на ЗНО? Я ж не напишу це навіть за годину!» Все ж таки закінчую ненависний твір та лягаю спати. Перед сном, як зазвичай, мрію про випускний, уявляю себе в сукні, з золотою медаллю на шиї.
Ранок четверга. Найстрашніший ранок для всіх українців. Мене будить тато. Думаю, що він знов забув, що мені до третього. Бормочу це крізь сон, але він далі намагається мене розбудити. Чую три слова, які змінюють моє життя: «Настусю, почалася війна». Потім прірва.
Беру телефон до рук: 06:13, купа повідомлень від друзів, телеграм-канали, які здавалося, зараз луснуть від потоку новин. Бужу сестру. Збираємо «валізку», яку не зібрали заздалегідь: не вірили і думали, що це маячня. Біжимо до бабусі, яка живе в сусідньому будинку, поки тато їде забирати маму з нічної зміни.
Чую звук вибуху. Після 8 років тиші. Відчуваю себе тією безпорадною 9-річною дівчинкою: знов запах підвалу, вапна. Знов холод. З цього моменту розпочинається 2 розділ моєї історії війни.
В місті, до евакуації, ми знаходились місяць. Місяць спали в підвалі, їли в підвалі, грали в карти в підвали, розказували історії, дивились фільми, сміялись, плакали. Ще декілька днів тому я мала все: їжу, воду, дах над головою, школу, мрії, цілі. А сьогодні все, що я маю, – половинку печива «Марія», яку мама видавала нам з малою ніби за графіком, імпровізоване підвальне ліжко з підручних засобів, абияк вимите, розтопленим снігом, волосся та зруйновану себе.
Моя сестра вела щоденник, у якому писала все, що чула, бачила і знала:
«На нас напала росія, почала війну»;
«Люди не заслуговують на таке»;
«Був сильний удар, все буде добре, я вірю»;
«Була заграва»;
«Снаряди літають над нами, страшно»;
«Руські ближче й ближче».
Моя 11-річна мала подорослішала на десятки років за день. Вона більше не питала в мами, чи помремо ми: вона мужньо трималася.
В березні ми залишили місто. Залишили дім, незаправлені ліжка, зошит з есе, який лежав на столі і чекав, поки я покладу його до рюкзаку, та так і не дочекався. Залишили все і не здогадувалися, що більше не повернемось. Виїжджаючи звідти, я дивилася у вікно машини і не впізнавала своє місто: попіл, запах пороху, воронки, згорілі будинки, авто. Моє малесеньке місто, яке я ненавиділа і мріяла про переїзд. Я прошу вибачення в нього по цей день. Проситиму до кінця життя.
1 травня я дізналася про те, що в мою школу потрапив снаряд. Від багатопрофільної гімназії, пам’ятки бельгійської спадщини, авторської школи імені нашого директора залишились тільки стіни і фундамент.
Я згорала з кожною новиною про нові зруйновані місця, з якими було пов’язане все моє життя.
В мене відібрали місто, дім, школу, друзів, рідних, мрію.
Я у Києві. Вступила до омріяного університету на омріяний факультет. Відкрила нову сторінку. Будую нову «себе». Будую нові мрії, ставлю нові цілі. Та чи забула я минуле? Ніколи. Українське сонце зійде. Ті, хто змусив нас пережити все це, поринуть у вічну темряву.