Страшні реалії

Чоловік з собакою. Ірпінь. Фото: УНІАН

24 лютого, п’ята година ранку, дзвінок від мами,  і крізь сльози чую: “Доню, почалась війна”… Саме так почався ранок у всіх українців. Саме цей ранок перевернув життя кожного з нас. За вікном звучала сирена, студенти в гуртожитку швидко збирали речі і їхали додому. На вулиці  був  справжній ажіотаж, кілометрова черга в супермаркетах, аптеках і до банкоматів. Я не могла повірити, що за одну ніч може так змінитися життя кожного  з нас… Люди вимушені покидати свої домівки, аби рятувати собі та своїм дітям життя. Я залишилася в Києві, моя рідна домівка за 16 годин від столиці. У перший же день російські війська окупували місто, де я народилася, де минуло моє дитинство; місто, де перебувають мої батьки, до яких я вже не могла доїхати. Два тижні  війни я була в Україні, кожного дня моє серце розривалося за кожну поранену або вбиту людину. На очах сльози, бо ми, українці, не можемо почуватися спокійно та в безпеці в себе вдома.

136 невинних дітей, усмішки яких більше не побачать їхні батьки…

Сотні, або навіть тисячі вбитих мирних жителів…

Підірвані будинки, школи, дитячі садки, лікарні…  За що?  Ми на своїй землі, ми хочемо спокійного та незалежного життя, яке в нас було. Вже більш ніж місяць кожен з нас живе в страху, дитинство наших дітей проходить у бомбосховищах.

Але я пишаюся кожним, кожен з нас має велику силу та волю, кожен з нас не падає духом і вірить у перемогу нашої славної країни!

Я, як і мільйони українців, була змушена покинути свою домівку.

Але я день і ніч на зв’язку з рідними.

Читаю новини й кожного разу моє серце обливається кров’ю все більше. Україна в серці, Україна в душі, і кожного дня я молюся, щоб повернутися у свою рідну країну, щоб Україна жила! І ми всі – разом з нею. Вільна й мирна, яку ми так любимо. Ми переможемо! Слава Україні! Слава нашим героям!

Рекомендовані статті