Сьогодні мав змогу поспілкуватись з Дариною Синицькою — журналісткою-розслідувачкою проєкту Dozorro в Transparency International Ukraine. Дарина народилася на Донеччині, навчалася у Донецьку й у 2014 році була вимушена евакуювати, разом з ініціативною групою, свій університет на підконтрольну Україні територію.

В рамках проєкту “Українська молодь змінює світ” ми розповідаємо історії досягнень та проактивних дій молодих українців з різних верств суспільства, з різною освітою, різними переконаннями та способом життя. Це журналісти, волонтери, молоді військові, члени громадських організацій, засновники волонтерських фондів та рухів, які привносять позитивні зміни у цей світ, покращують його у певний спосіб. Ми дуже раді тому, що на цей заклик поділитись своєю історією відгукнулась Анастасія Домбровська, українська журналістка, яка наразі працює в Укрінформ, стажується на Суспільному та береться навіть за найменші волонтерські ініціативи. 

29-річна Стелла Марчук працює у сфері ІТ, а вільний час присвячує творчості, створюючи сувеніри з авторськими ілюстраціями. Для неї це ідеальний баланс, хоч для його віднайдення знадобився час. У перші дні повномасштабного вторгнення художниця не розуміла, як можна займатися мистецтвом, та згодом розгледіла в цьому інструмент для закарбовування спогадів та емоцій і волонтерства. Тепер передає свої листівки у військові госпіталі, аби через малюнок висловити слова підтримки та вдячності за наш захист, а частину від продажів віддає на збори для української армії. 

У доречність ідеї Надії Радчук з Рівного відвідувати поранених у госпіталі спочатку ніхто не повірив. Але 24-річна очільниця Rivne Rotaract Club не відступила й отримала від захисників, які перебувають на лікуванні, зворушливу хвилю вдячності. Тепер до ініціативи долучаються все більше людей, а Надія шукає можливості для розширення допомоги пораненим.

Історія молодої мами в декреті, яка знаходить свій унікальний спосіб допомогти й принести користь. Роксолана Мигович-Ковбаснюк ділиться своїм цінним досвідом та підкреслює важливість кожного внеску у спільну справу. Не зупиняючись перед жодними перешкодами, вона знаходить способи допомагати та підтримувати українців на шляху до нашої перемоги.

Пані Евеліна розповідає про те, як життя спонукало її заснувати благодійний фонд. Ділиться тим, як організована його робота. А також розповідає зворушливі історії людей, яким вона допомагає.

Володимиру Крутевичу з містечка Кременець, що на Тернопільщині, 21 рік. Він волонтерить з початку повномасштабного вторгнення. За більш ніж два роки війни юнак здійснив понад 50 поїздок на передову, а також відвідав більшість деокупованих територій.
Попри численні ризики й небезпеку, він доставляє найнеобхідніше військовим та цивільним: продукти, медикаменти, одяг, техніку тощо. Володимир вважає, що ми повинні витримати ворожий наступ, а також постійно допомагати не покладаючи рук нашим захисникам та українцям, які опинилися в біді.
З кожного відрядження герой нашого матеріалу привозить емоційні світлини, на яких закарбовує побачене. Ми поспілкувалися з Володимиром Крутевичем про «залаштунки» волонтерства, воєнну фотографію та вплив війни на його моральний стан у тилу.

За плечима 21-річного Володимира Крутевича з Тернопільщини десятки відвідин найгарячіших ділянок фронту, куди він доставляє допомогу українським захисникам. Волонтер піклується й про цивільних громадян на деокупованих та наближених до лінії зіткнення територіях. З перших днів російського наступу хлопець фіксує побачені моменти на камеру: зруйновані населені пункти, залишки техніки, вирви від вибухів, емоції тих, кого торкнулась війна. Його кадри нікого не залишать байдужим. Про людей, які не залишають рідну домівку навіть попри смертельну небезпеку, роль фотографії та протистояння шкідливим наративам, які поширює ворог, ми поговорили з Володимиром Крутевичем.

Софія, яка вимушено переїхала до Португалії через російську агресію, перетворила щоденність на платформу для підтримки українських військових. У другій частині інтерв’ю для Truthful Reporting вона розповідає про свій волонтерський шлях та популяризацію української культури, від перших заходів до успішних «дружніх зборів». Софія ділиться власним досвідом, інструкцією ефективних зборів і планами на майбутнє, закликаючи до активної підтримки та співпраці для допомоги Україні.

Уже більше року пані Інна є волонтеркою Kyiv Defenders й разом з командою працює там, де палає. Що є стимулом для волонтерства та чому це важливо? У рамках проєкту «Щоденник війни: історії українського опору» розповідаємо про життєвий шлях людини, котра поміж материнством, роботою та особистим життям знаходить час для допомоги суспільству. 

З перших днів повномасштабного вторгнення Юлія Качанюк стала частиною волонтерського руху: організовувала збори, доставляла допомогу українським захисникам на прифронтові території, до цієї справи приєднався і її маленький син Макар. Він декламував написані мамою вірші, допомагаючи збирати кошти для українських військових. Ми поспілкувалися з Юлією про те, як розпочався її волонтерський шлях, що стало для неї переломним моментом, яку особисту ціну довелося заплатити за бажання допомагати, що дає сили не зупинятися навіть після найважчих випробувань, а також про те, як за роки повномасштабної війни змінився український волонтерський рух.

Проєкт присвячений історіям людей, які після початку повномасштабного вторгнення Росії взяли на себе відповідальність допомагати іншим і стали невід’ємною частиною українського волонтерського руху.

У першій частині інтерв’ю Надія згадує своє життя до повномасштабного вторгнення, розповідає про боротьбу з постійним болем і про те, як почала волонтерити. З нею говоримо про людей, яких вона зустріла за ці роки, про досвід, який змінив її розуміння того, що означає допомагати. Надія ділиться важливою думкою: іноді найважливіше, що ми можемо зробити для іншої людини, — просто бути поруч.

У другій частині інтерв’ю Надія говорить про дружбу, стереотипи та соціальну ізоляцію, з якими досі стикаються люди з інвалідністю. Згадує 10-річну дівчинку з Донбасу, з якою познайомилася у Львові, розповідає про втому, моменти, коли сил майже не залишається, і про те, що допомагає їй продовжувати. А наприкінці розмірковує над тим, у чому полягає феномен українського волонтерства.

Для Олени Мосендз волонтерство нерозривно пов’язане з її особистою історією. Вона народилася на Херсонщині, і 24 лютого 2022 року її рідна Нова Каховка опинилася в окупації. Там залишилися її мама, бабуся, брат із родиною та друзі дитинства. Сама Олена в той час була у Львові й шукала спосіб бути корисною та допомогти тим, хто залишився на окупованій території. Разом із подругою вона почала передавати медикаменти цивільним на Херсонщині. Коли шляхи передачі допомоги були заблоковані, Олена переключилася на підтримку військових медиків, на якій зосереджена й сьогодні.

У перші дні широкомасштабного вторгнення Ірина Алексєєва думала лише про те, як врятувати двох маленьких доньок і пережити окупацію рідного Іванкова на Київщині. На другий день після деокупації разом із чоловіком вони створили волонтерський центр, який займався гуманітарною допомогою, а через місяць сконцентрувався на плетінні маскувальних сіток. За понад чотири роки їх тут сплели майже 100 тисяч квадратних метрів, підібравши під конкретну місцевість — від соснових лісів Чернігівщини до степових просторів Херсонщини.

Для одних волонтерство почалося з війною у 2014 році, а для інших — у 2022-му. Проте волонтерство було й раніше — це незаперечний факт. Просто мало хто знає, яким воно було тоді. Наша героїня — Марта Чебан — волонтерка до глибини душі. Це вже спосіб її життя, який вона обрала задовго до того, як це стало масовим явищем. Усе починалося в Тернополі, у ті роки, коли волонтерство ще не було модним чи популярним — коли людей, готових допомагати безкоштовно було дуже мало. Проте наша героїня почала й не тільки почала, а й продовжила діяти далі.

Війна торкнулася кожного з нас. Усі змінилися, змінився й устрій організацій. Цей матеріал буде присвячено змінам, які торкнулися нашої героїні — Марти Чебан у її волонтерстві з початком війни. Як змінювалося середовище, у якому вона виросла; як усередині великої спільноти проявились конфлікти й розбіжності в поглядах; як демографічні втрати вплинули на саму структуру організації; як вона особисто переосмислила свою роль — спробувала новий для себе вид волонтерства після перерви та чим живе зараз.

Волонтерство може мати різні форми — від прибирання занедбаної території та висаджування рослин до пошуку історичних фактів в архівах, екопросвіти й терапевтичного садівництва. У Львові простір «Розсадник» став місцем, де ці напрямки перетинаються: тут відновлюють територію, вирощують рослини для міських ініціатив, допомагають людям соціалізуватися та відновитися через взаємодію з природою. Усе це вже шостий сезон робить команда волонтерів, яка починала з розчищення занедбаної частини парку, а сьогодні поступово перетворює її на відкритий простір для нових волонтерських ініціатив. 

Після важкого поранення Іван Роман пройшов шлях від лікарняної палати до параспорту — стрільби з лука. Сьогодні разом із дружиною Ларисою Василюк вони щосуботи повертаються до лікарні у Львові, де колись проходив реабілітацію Іван. Але вже не для лікування, а як волонтери — щоб допомагати іншим пораненим військовим, а також цивільним повірити, що життя після втрат триває. Лук, власний досвід і переконання, що добро має повертатися добром, стали основою їхньої волонтерської роботи.

До повномасштабного вторгнення Вікторія Антонюк навчалася на маркетологиню, працювала над першими проєктами й лише починала визначатися, чим хоче займатися далі. 24 лютого вона була у рідних Чернівцях. Коли до міста почали приїжджати люди, які були змушені залишити свої домівки, Вікторія разом із друзями долучилася до волонтерської роботи: сортувала речі, пакувала гуманітарні вантажі й робила все, що було потрібно в той момент. У першій частині розмови Вікторія розповідає, як пройшла шлях від перших кроків у волонтерстві до системної роботи над благодійними проєктами, як за цей час змінився її підхід до допомоги та з якими труднощами доводиться стикатися.

Для Вікторії Антонюк волонтерство з часом стало не просто способом допомагати, а усвідомленою відповідальністю — взяти на себе конкретну справу й довести її до результату. У другій частині розмови Вікторія також розповідає про українське волонтерство очима людей за кордоном і пояснює, чому підтримка іноземців особливо цінна — адже для них допомога Україні є свідомим вибором підтримати людей і країну, з якими вони не мають особистого зв’язку. Іноді готовність приходить уже тоді, коли починаєш діяти.

Широкомасштабна війна змінила для Аліни Недайвоз звичне життя, перетворивши разову допомогу війську на постійну волонтерську справу. Рієлторка, яка роками працювала з нерухомістю, тепер щомісяця сідає за кермо та вирушає за кордон по рухоме майно — автомобілі для українських військових. За майже п’ять років волонтерської діяльності команда Аліни привезла в Україну понад 400 транспортних засобів. За цими цифрами — тисячі кілометрів доріг, пошук і ремонт машин, документи, логістика й чимало іншої роботи, яку не видно між фразами: «потрібна автівка» — «автівка передана військовому».

«Молодь — це наше майбутнє» — саме з таким стереотипом бореться наша героїня Лілія, намагаючись довести, що молодь — це не тільки майбутнє, а й теперішнє. Її шлях почався ще зі шкільного самоврядування, де вона разом з однолітками організовувала свята та допомагала вчителям, хоча дорослі не завжди в неї вірили. На цьому її робота з молоддю не закінчилася — вона продовжила вже в молодіжній раді, а згодом і в аналітичній роботі, досліджуючи молодіжну політику за кордоном та в одеській коаліції НУМО. Зараз це людина з величезним досвідом роботи з молоддю, волонтерства та організації заходів.

До початку повномасштабної війни Катерина займалася молодіжною, культурною та громадською діяльністю в Миколаєві. Організовувала заходи, створювала для молоді можливості розвиватися, проявляти себе та впливати на життя міста. Після 24 лютого 2022 року багато чого змінилося — волонтерство стало невід’ємною частиною її життя. Разом із командою вона допомагає військовим і людям, які потребують підтримки, шукає необхідні ресурси та об’єднується з іншими волонтерами й бізнесом.

Громадська організація «Місто сили» об’єднує майже сотню фахівців, 80% з яких — херсонці. Після початку широкомасштабної російської агресії вони допомагали людям в окупованому Херсоні продуктами та засобами гігієни, організовували гуманітарні виїзди та евакуацію, вивізши понад 10 тисяч людей. Після деокупації організація розгорнула системну гуманітарну роботу, зокрема брала участь у ліквідації наслідків підриву Каховської ГЕС, відкачавши майже 50 тисяч тонн забрудненої води. Сьогодні «Місто сили» надає правову та екстрену допомогу, працює з питаннями безбар’єрності, освіти й просвіти та підтримує жителів Херсонської, Миколаївської й Одеської областей. Очолює організацію адвокат, медіатор і кандидат юридичних наук Євген Гілін, для якого волонтерство з особистої ініціативи поступово переросло в системну роботу.