Настанова, як залишитися живою

article_img_obstrel_lysychanska_30_marta_2022__1

У перший день війни я прокинулася одразу під звук вибухів  та від телефонних дзвінків від батька о 4-й ранку… Він одразу почав мені казати, що потрібно робити і надавав настанови, як залишитися живою.  Я більше не змогла спати, одразу зібрала рюкзак з документами і сиділа, сподіваючись на те, що мою родину не зачепить, що завтра все мине і знову буде яскраво від сонця, а не від постійних вибухів.  Я добре знала батька і розуміла, що він поїде на війну. Наступного дня через перекриті мости, затори і блокпости він приїхав, щоб попрощатися, це був останній день, коли я його бачила, чула, обійняла. Перші два тижні, як і всі інші, я намагалася прийняти те, що відбувається, тримати  свої емоції, заспокоювати себе, відволікатись чимось, але внутрішній собі я не могла збрехати. Моя свідомість все розуміла: масштабна війна, величезні наслідки, я розуміла, що вона не закінчиться найближчим часом.  Але навіть моя уява  не малювала  так жорстоко війну у моїй голові, як ведуть її росіяни на території України. Згодом у мене почались часті панічні атаки, я не могла спати, їсти, сльози не сходили на моєму обличчі… Ці атаки були дуже важкі, але так моя психіка пробувала мене захистити і не знищити саму себе. Дні минали, все навколо здавалося одноманітним і сірим, воно мене душило, я вже майже похоронила свого батька, але потім, на щастя,  він знайшов змогу мені подзвонити, так як у місцях бойових дій не було зв‘язку. Я знову згадала як дихати, моя душа нарешті знайшла спокій і постійно повторювала: «Він живий». З кожним днем вибухи були гучніші і гучніші, тоді моя мама наважилась на серйозне рішення поїхати до Німеччини. А як же він, той шерстяний клубочок у кутку, який під час всіх обстрілів був увесь час у моїх руках… Я відчувала, як серденько котика, зовсім маленьке, б’ється від страху, бо воно також хоче жити, а він відчував мене. Але мені довелося віддати свого друга-котика. Ми просто не  знали, як їхати з тваринами, у яких не було документів і чи  витримав він би такі подорожі взагалі. 

Кажуть, що після смерті людини у неї з’являється зірка на небі. На небі і справді дуже багато зірок і одна з них – зірка мого друга. Він був позитивним юнаком, який не захотів у свої 23 роки миритися з «правдою» східного сусіда.  Він боронив українську землю, нашу історію, майбутнє наших дітей і одного дня прикрив собою побратима, а сам навічно залишився 23-річним хлопцем.  Війна занадто багато забрала від мене, від кожного українця. Я не впевнена, що колись зможу наздогнати своє життя, яке зупинилось наприкінці лютого, але у тому, що Україна виграє, я не сумніваюся.