UA
EN
Як прагнення мирити людей стало професійною місією
Громадська організація «Місто сили», яку я очолюю, є регіональною. Наша унікальна команда зараз налічує майже 100 фахівців. Я і відсотків 80 колег — з Херсона, ми чітко ідентифікуємо себе як херсонці і вважаємо Херсон містом сили.
За освітою я юрист. Я адвокат, кандидат юридичних наук і медіатор. Коли розпочинав свій шлях у громадському секторі і волонтерстві, навіть уявити не міг, що він буде настільки різним: до 24 лютого 2022 року й після.
До широкомасштабної агресії Росії я як юрист, як фахівець, волонтерив у секторі туризму і промоції Херсонщини як туристичної області, а також у секторі медіації і розвитку культури вирішення конфліктів. Бо, як відомо, українці в спадщину від Радянського Союзу отримали тільки один спосіб вирішення спорів — суди. Натомість ми просували культуру органічного, екологічного вирішення спорів — медіацію, доносячи до колег та клієнтів думку про те, що здорове суспільство вирішує конфлікти здоровими інструментами. Цим займався в межах різних громадських організацій, співзасновником яких є. До того ж з 2011 року я з однодумцями як фізичні особи підтримували дітей, позбавлених батьківського піклування, дітей з фізичними та неврологічними порушеннями, відвідуючи дитячі будинки, санаторні кімнати тощо.
Мене з дитинства цікавила тема конфліктів. Коли сварилися мої близькі чи родичі, для мене це був просто кінець світу, тому завжди намагався їх примирити. Хотілося зрозуміти, що стоїть за конфліктами, і зрештою навіть вдалося вивести власну формулу їх виникнення.
Як змінювалося бачення України та війни
Але в березні 2014 року появу в Криму «зелених чоловічків» через призму конфлікту я не розглядав. І не розумів, що це початок війни. Більше того, сторонився політики. Здавалося, що ситуація на сході України і в Криму є частиною якоїсь політичної домовленості, і оскільки ми на це ніяк не впливаємо, то нам і не варто цим перейматися. Хоча було варто, оскільки суспільство тоді знаходилося в парадигмі прорадянських наративів, що Росія — «матінка», а Україна — придаток до «великої країни». На мою думку, це було пов’язано із тодішньою системою освіти, яка не сприяла формуванню в молоді розуміння політичних процесів та інтересу до них. До того ж на той час моя адвокатська кар’єра була в розпалі, я мав родину та вже виховував трьох дітей, тож на суспільних процесах не дуже фокусувався.
З роками набував знань, досвіду, почав ширше дивитися на речі, і році в 2019 широта моєї перспективи досягла того рівня, коли почав розуміти, що насправді відбувається в державі. Тоді ми з однодумцями почали ініціювати патріотичні проєкти. Але насамперед почали із себе. Зокрема перевели роботу нашого адвокатського об’єднання на українську. Запровадили виключно україномовні консультації, хоча Херсон на той час був російськомовним містом. Мій особистий перехід на українську почався тоді ж. Я почав читати книжки українською, почав впроваджувати українську у своїх компаніях. Словом, зрозумів свою українську ідентичність, і наче як само собою на моєму шляху з’явилися певні книги, певні люди, певні історії, і я по-іншому подивився на те, що відбувається між Україною і Росією.
У 2021 році ми утворили нову громадську організацію «Місто сили», яка мала реалізовувати Power Day Forum — волонтерський проєкт, метою якого було переконати молодь, що в Україні, і в Херсоні зокрема, є перспективи для розвитку й допомогти набути навички, необхідні для успіху.
Я моніторив новини, але легковажно не вважав загрозу широкомасштабної російської агресії реальною. Думав: як може бути війна там, де люди живуть мирним життям — п’ють каву, фотографуються для Instagram, записують рілси, гуляють у парках, насолоджуються життям? Як ці люди можуть бути частиною якогось воєнного простору? Для мене це здавалося чимось нереальним.
Коли потрібно було діяти без інструкцій
24 лютого 2022 року я був у Херсоні разом із дружиною, чотирма дітьми та моєю мамою. Батьки моєї дружини виїхали за кордон ще напередодні. Мій батько також перебував за кордоном — як суддя міжнародної категорії він поїхав до Туреччини судити чемпіонат світу. Я залишився сам і мав ухвалювати рішення в умовах інформації, що це на один-три дні — і все закінчиться. Зрештою наша родина виїхала на захід України. Я маю офіцерське звання — молодший лейтенант, тому вважав своїм обов’язком стати на захист країни. Для цього пішов до ТЦК та СП. Але там сказали: «У тебе четверо дітей, ти багатодітний батько, тому можеш бути в резерві».
Першого березня російські війська зайшли в Херсон. У той же день ми зібралися командою в онлайні і вирішували, як діяти. Я розпочав волонтерити, як і наша спільнота медіаторів, юристів, нотаріусів, адвокатів, наші колеги, друзі з Херсона. Найперше ми організували підключення до камер всіх наших офісів та камер наших клієнтів і зчитували через них інформацію про те, що відбувається в Херсоні, та передавали її Збройним Силам України та Службі безпеки України. Ми не мали жодного досвіду, не отримували ніяких інструкцій, тому орієнтувалися на власне розуміння ситуації і тримали контакт з локальною та центральною владою через особисті комунікації.
Ми навчилися проходити блокпости. Але не змогли передбачити все
У Херсоні не відбувалося такого радикального загарбницького пресингу, який був на півночі Київської області — в Бучі, Гостомелі. Ми побачили меседжі місцевої влади про те, що окупанти намагаються співпрацювати з нею, — і виникла надія, що зможемо якось пересуватися по місту. Бо це було ключовою проблемою на початках: ніхто не виходив з квартир, херсонці залишилися без базових продуктів, медицини, аптек, банків, палива, особливо потерпали люди старшого віку.
Тоді наша команда вирішила робити перші вилазки. Для цього ми виготовили волонтерські посвідчення громадської організації «Місто сили» українською та російською мовами — на бланку, з печатками, підписами й посиланнями на закони України та міжнародні конвенції. Тоді нам здавалося, що така кількість офіційних формулювань і печаток матиме переконливий вигляд навіть для російських військових. Юридичний бекграунд нам надзвичайно допоміг: документи справді виглядали солідно, і саме з ними ми почали перші волонтерські виїзди містом. Я дистанційно координував усю роботу: збирав інформацію з різних джерел, консолідував і передавав в Херсон.
Перший гуманітарний виїзд відбувся 7 березня: наші команди привезли людям продукти та засоби гігієни: хліб, молоко, овочі, памперси, які придбали за кошти, які я переказав особисто. Тобто на той час я був і координатором, і проєктним менеджером, і логістом, і бухгалтером, і фінансистом, і спонсором. Орієнтовно 15 березня з’явилися перші запити від наших друзів з різних країн про те, що вони готові поставляти гуманітарну допомогу для Херсона.
У середині березня за моєї координації почалися перші евакуації з Херсона: люди виїжджали на наших і на власних машинах. Тоді ж через наших друзів нам надали приміщення в Миколаєві, де ми збирали гуманітарну допомогу для Херсона. Для перевезення треба було пройти 50 блокпостів.
До 16 травня 2022 року «Місто сили» не мало жодного інциденту з виїздом людей. Цьому сприяла добре побудовані координація і юридична база. Ми знали, на які закони посилатися, що і як говорити окупантам, розробили інструкції, як комунікувати, які телефони з собою можна брати, які не можна. Принагідно команда завжди передавала інформацію про місця дислокації окупантів, іншу інформацію військового характеру.
Ми нікого не вмовляли виїжджати — ми не встигали залучати транспорт для евакуації. У травні 2022-го в нас вже працювало кілька приватних мікроавтобусів, кілька легкових машин. Їх водіям ми оплачували пальне й інколи волонтерські стипендії. З часом залучили професійних перевізників і фінансували їхню роботу. Загалом за час окупації ми вивезли з Херсонської області понад 10 тисяч людей.
Мені здається, Херсонщина — це область з найбільшим досвідом евакуації. І з найбільшим досвідом вимушено переміщених осіб, тому що херсонців виїхало багато. Але й багато повернулося через неготовність жити на чужині. Наші волонтери мають безліч історій, якими люди ділилися з ними в дорозі.
Антон Кушнір — наш волонтер, громадянин Російської Федерації, який 22 роки прожив в Україні, мав сім’ю, четверо дітей. Його вбили пострілом в голову з відстані 50 метрів 16 травня, коли він виїжджав з Херсона через село Музиківку — перевірити новий маршрут. З ним в машині були жінки й діти, за ними їхав мікроавтобус з 20 пасажирами. Після розстрілу окупанти вийшли до них з посадки й сказали: «А що ви хотіли? Війна». Потім завантажили тіло Антона в багажник легковика й спалили. Це був мій найкращий друг…
Тоді ми зрозуміли, що навіть у найпростішій ситуації може виникнути щось непередбачуване. Ця смерть стала жахливою трагедією в нашій історії.
Новий етап — новий формат роботи
У листопаді 2022 року деокупували правобережну частину Херсонщини, і ми почали працювати на повну. Усвідомили, що війна не закінчується й ми маємо вибудовувати більш системну роботу. А враховуючи те, що наші фінансові ресурси вже закінчилися, треба було залучати ресурси міжнародних фондів. Для нас це було відносно нескладно: юридичний бекграунд, робота з контрактами, угодами, меморандумами та іншою документацією — наша звична справа. На сьогодні підтримка міжнародних фондів залишається такою ж сильною, як і була на початку.
Через суттєве зростання обсягів діяльності наша волонтерська робота перетворилася на професійну громадську роботу в гуманітарному секторі. Основні зміни полягали в тому, що тепер ми залучали експертів на оплачуваній основі та за трудовими договорами.
Волонтерства стало менше, але все ще вистачало. Так, було багато херсонців, вмотивованих звільненням Херсонщини. Також відбувалися особливі спалахи волонтерства під час тригерних подій, серед яких підрив Каховської ГЕС, коли затопило правобережжя й лівобережжя Херсонщини й треба було евакуювати затоплених людей, тварин. «Місто сили» теж цим займалося — у нас був один з центральних штабів, у якому працювало близько 60 фахівців.
Ми розробили інструкції з ліквідації наслідків потопу, а також ліквідації рідкого сміття, оскільки та вода, яка залишалася в будинках і дворах житлових районів Херсонщини, мала надзвичайно шкідливий хімічний склад і відкачувати її мотопомпами в Дніпро було неправильно. Ми запровадили систему відкачування води асенізаційними машинами й її злиття в очисні споруди, відкачавши майже 50 тисяч тонн. Осушували приміщення, обробляли їх, виносили тверде сміття, пошкоджені меблі й техніку, обробляючи їх санітарними засобами від грибка й плісняви. Це безпосередньо робили члени нашої організації на волонтерських засадах. Фінансову підтримку нашої роботи тоді забезпечили Lifting Hands International та Danish Refugee Council.
Українське волонтерство не зникає — воно змінюється
Потреб і зараз залишається багато, але суспільство виснажується, тож все менше волонтерить, долучаючись до виконання певної роботи чи жертвуючи кошти. Останнім часом спостерігаю, що волонтерство зберігається у більшості на платформах неурядових організацій, які можуть фінансувати роботу волонтерів, логістику, пальне та необхідні витрати. Також воно залишається серед студентів у навчальних закладах і молодіжному середовищі.
Водночас можу сам собі заперечити. Наприклад, підприємиця продає нам вогнегасники за собівартістю, додаючи лише податки. Вона сама забезпечує закупівлю пристроїв, їх заправку, логістику та доставку, але не закладає в ціну жодного прибутку. Це волонтерство? Мабуть, волонтерство. Коли ми пізно ввечері забираємо з дому лікаря, щоб він надав допомогу літній жінці, — це теж волонтерство. А бабуся, яка пече військовим пиріжки, а мешканці під’їзду, які підгодовують собак та котів, фактично вже здичавілих? Таких прикладів волонтерства насправді багато, якщо подумати широко. Ці вибухи волонтерської свідомості, волонтерської допомоги — яскраві. Просто існують в іншому форматі.
В Україні немає сторічного досвіду, який мають Польща, Австрія, Німеччина, Франція чи Америка, де волонтерство існує як частина суспільної культури. Але зараз українське суспільство формує свою національну культуру волонтерства в настільки складних умовах широкомасштабної війни, що я впевнений: подолавши цей шлях, сила українського народу проявиться і в царині волонтерства.
Не зупинятися попри небезпеку
Зараз «Місто сили» надає правову підтримку, екстрену допомогу, насамперед жінкам і дітям, займається питаннями безбар’єрності, освіти й просвіти. Для цього в 2023 році створений і діє кол-центр, який обслуговує жителів Херсонської, Миколаївської та Одеської областей.
Волонтерство в Херсоні з кожним днем стає все небезпечнішим. Лише за останні місяці вдвічі збільшилася кількість постраждалих від дронових атак та обстрілів. І ця динаміка, за нашими джерелами, буде тільки збільшуватися.
Але за п’ять років наша громадська організація побудувала велику інституцію, яка є великим ресурсом півдня України. Ми знаємо, що потреб залишається багато, але водночас у світі залишається багато людей, небайдужих до долі херсонців, тому наш рух тільки вперед і вгору — до перемоги України.
