UA
EN
Від сімейних розмов про Україну — до Майдану
Я зі Львова. У нашій сім’ї ніколи не було того радянського поділу на «східняків» і «западенців», ніби одні українці могли бути більшими чи меншими українцями за інших. Водночас усі рідні, особливо дідусь, були доволі свідомими українцями. Пам’ятаю, років у 12 мені було дивно чути від нього застереження «ніколи не мати справи з росіянами».
Такі розмови відбувалися ненав’язливо, але тема України, історії та політики завжди була на слуху. Дорослі брали мене із собою і на Помаранчеву революцію, і на локальні львівські акції. Коли мені було шістнадцять, я долучилася до створення сайту організації УНА-УНСО і в той час особисто познайомилася з її тодішнім очільником Юрієм-Богданом Шухевичем. Тому якихось рожевих слоників щодо реальної історії України в мене не було.
Коли відбувся Майдан, була його активною учасницею і працювала у пресслужбі Євромайдану у Львові. На той час мені було 17 років, і як наймолодшу мене залишили у місті, коли всі поїхали до столиці після початку гострої фази. Так відбулося моє «бойове хрещення» в громадському секторі.
Між Майданом і війною не було паузи
Я не пам’ятаю дня, коли для мене закінчився Майдан і почалася війна. Росія вже почала захоплювати Крим, а ми ще допаковували останні пакунки, які мали їхати до Києва. Пам’ятаю, як серед ночі на складі пакувала ліки, сало в банки і раптом завмерла з черговою банкою в руках, побачивши по телевізору «зелених чоловічків». Саме ця мить для мене була віховою в усвідомленні початку війни, але одночасно відчувалося так, що Майдан і війна — це суцільне полотно подій.
І все ж, коли протестувальники пішли з площ, для мене особисто настала якась порожнеча й нерозуміння, що робити далі й чим можу бути корисною. А потім запанувала тиша — в голові, в серці. Просто величезна дзвінка тиша, яка мені надзвичайно складно давалася.
Волонтерство до широкомасштабного російського вторгнення
Але вже за кілька місяців я познайомилася з першим моїм військовим підрозділом — «Айдаром» — і почала йому допомагати. Далі все понеслося — у тому самому форматі, до якого я звикла ще з Майдану. Зараз розумію, що тоді ми виконували якісь абсолютно рандомні запити, без специфікації, здебільшого це було обмундирування та засоби захисту.
Десь з року 2017-го волонтерство пішло на спад, і я вже особливо не знала, куди спрямувати свої сили, тож пішла на роботу в реабілітаційний центр «Фенікс». Там з колегами ми пробували відкрити свою вітражну майстерню як соціальний бізнес.
Але почалася велика війна, яка різко обрубала ці наші перші кроки в бізнесі. І наші завдання знову змінилися.
Початок великої війни і дім, з якого важко поїхати
Я була з тих легковажних людей, які думали, що широкомасштабне вторгнення Росія не почне. Бо треба ж бути абсолютно безглуздою людиною, щоби віддати відповідний наказ. Утім помилилася. Коли дізналася новину, паніки не було, найбільше переживала про двох своїх бабусь, кожна з яких зі своєрідним характером. Добре, що вдалося їх вивезти в Ірландію до моїх батьків, бо мені, напевно, було би дуже складно на початку.
Думки про виїзд не було взагалі. Проте, поїхати все ж довелося в якості супроводу. Я була впевнена, що це на тиждень, але одна з бабусь захворіла, і я сумарно залишилася в Ірландії майже на рік. Повернулася в Україну в 2023-му, ще часто навідувала їх, але вже розуміла, що жити не в Україні я просто фізично не можу. Тобто підтвердила свою дитячу величезну потребу бути вдома, адже в семирічному віці я мала виїхати до Ірландії. Але мені там було настільки недобре, що батьки побачили це й ухвалили рішення, що мама житиме в Україні зі мною і їздитиме в Ірландію, а тато працюватиме в Ірландії, але часто приїздитиме в Україну. До мого 17-річчя ми майже жили в літаках, тож я досі можу будь-яку пересадку в будь-якій європейській країні на шляху до Ірландії здійснити із заплющеними очима.
І оця травма покинення дому все життя сиділа в моєму серці й дуже сильно далася взнаки, коли почалося широкомасштабне. Бо було враження, коли перетинала кордон, що ніби залишала не країну, а дитину в біді. Мені навіть зараз боляче згадувати ці моменти.
Волонтерство у новій реальності
Занурення у волонтерство із широкомасштабним вторгненням почалося ще до від’їзду в Ірландію, тобто в перші ж дні. І перший тепловізор я купувала, стоячи на кордоні.
Запитів завжди настільки багато, що в малий нотатник їх не вмістити: список справ на день перетворюється на цілу літанію, для якої краще мати великі аркуші.
Чого тільки не доводилося купувати: тепловізори, екскаватори, ретранслятори, різні види антен, оптичне та балістичне обладнання, броньовані автомобілі, виготовлені з нуля. Були навіть запити на морські контейнери, але згодом з’ясувалося, що їх планували використовувати для бліндажів, чого робити категорично не можна, тож контейнери я зрештою не купувала.
Точної кількості придбаного не назву́, бо веду облік не за кількістю, а за списком справ. Через широкий спектр допомоги й великі спільні з іншими волонтерами закупівлі все порахувати надзвичайно складно.
Працювати із запитами на техніку мене ніколи не лякало, бо пощастило мати хороших учителів — військових зв’язківців із десятиліттями практичного досвіду. Якщо виникав запит, наприклад, на рації, я могла зателефонувати й попросити пояснити все від початку: діапазони, характеристики, нюанси. Бувало, співрозмовник казав: «Воно то файно, але я сиджу в кущах, а за 300-500 метрів від мене окупанти», на що я відповідала: «Ти мені подзвонив — значить, можеш говорити. Якщо не можеш — клади слухавку. Якщо можеш — давай розказуй».
Тоді почала вести свої безкінечні конспекти, які й зараз іноді стають у пригоді. Паперові, усе як у школі. Вони також дають змогу відстежити, що кожні пів року ситуація настільки змінюється — і в техніці, й у способах ведення війни, — що часом хочеться сказати: «Забудьте все, що було до цього. Новий розділ — усе заново».
Увесь цикл — від оголошення збору до пошуку й передачі необхідного — намагаюся організувати максимально швидко. Якщо є ментальний ресурс, оголошую збір і активно розсилаю інформацію друзям у Facebook. Це складно, бо почуваюся жебрачкою, але такий підхід допомагає зібрати кошти у 5–10, а іноді й у сотню разів швидше. Якщо просто написати допис, можуть задонейтити 5 тисяч гривень. А коли пишеш в особисті усім, хто може допомогти, й месенджер уже ледь витримує кількість повідомлень, збір може зрости до 30–40 тисяч. Це величезна різниця.
Паралельно займаюся пошуком оптимального рішення, бо доволі часто військові замовляють найменування, які можуть їм не підійти категорично. І це не через недостатню освіченість, а тому, що боєць фізично не може бути одночасно експертом з базової військової підготовки, стрільби по рухомих цілях, такмеду, радіозв’язку ще й з будівництва бліндажів при тій втомі, яка накопичилася за роки війни. Для цього й радимося з колегами, друзями та фаховими військовими, кожен за своєю спеціалізацією, бо розуміємо: важливо не зробити абияк, а зробити якісно.
Яке воно — коло людей, які допомагають?
Я не діяла й не дію у складі будь-якого офіційно зареєстрованого волонтерського об’єднання. Нашу співпрацю з іншими волонтерами можна назвати своєрідним дифузним рухом, тобто ми рідко офіційно належимо до якогось фонду, але всі між собою знайомі. Наприклад, починалося все з того, що я крім роботи з «Айдаром» допомагала одній волонтерській організації. І от я допомагаю їм розвантажувати просочені формаліном чеські бушлати. Потім з’ясовується, що в мене є запит на спальники. Я підходжу до когось із керівників цієї організації: «Народ, треба спальники», на що чую у відповідь: «Просто бери все, що потягнеш».
Зі свого боку, в чому потрібна моя консультація: чи то про детектори БпЛА, чи то про радіозв’язок, — я завжди доступна для будь-кого. Нема такого, що запит тільки мій або тільки чийсь. Якщо я бачу, що моїй подрузі складно, то забираю її запит, кажу: «Все, іди спи, не мучся, не думай про те».
Також до цього нашого волонтерського руху примкнув мій теперішній чоловік. Бо хоч він і чинний військовий, але взяв заміж волонтерку, відповідно, назвався грибом — лізь у кошик. Тому всі консультації по складних питаннях — то завжди до нього.
Тобто досить складно сформулювати, як працює наша система, але ми зазвичай жартуємо, що схожі на величезну грибницю: неясно, хто кого і як познайомив, як усе це відбулося, але в результаті знаєш пів України — і не тільки. Я так часто згадую про Ірландію, що нескладно здогадатися, що з цією країною співпрацюємо найтісніше, але так само потужні напрямки для нас — Польща, Німеччина.
Про роботу, втому і «половинку вихідного»
Середньостатистичного робочого дня, розписаного погодинно, у мене немає. Зазвичай я намагаюся групувати справи на один день за напрямами: щоб це була або основна робота, або якийсь підробіток, або виготовлення намист, або суто волонтерство. Так мозку легше розуміти, що ми зрештою робимо. Бо коли берешся за багато різнопланових завдань одночасно, виникає відчуття, що мозок як комп’ютер зависає — і тоді діла немає.
У нашій спільноті є таке поняття, як «половинка вихідного». Це коли все дістало і ти пішов раніше спати або щось інше. У мене була гіпотеза, що якщо мати по декілька таких половинок впродовж тижня, це рахується за повноцінний вихідний, або навіть два, але потім виявилося, що це була хибна думка. Колегіально ми вирішили, що то «не робе». Тепер вихідні запроваджую примусово, тому що тіло не справляється.
Коли творчість теж працює на допомогу війську
За освітою я театрознавиця, але на час Майдану ще вчилася у Львові на акторському. І потім вже забрала документи, вирішивши, що все ж таки театрознавство — це більше моє, та вступила до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого у Києві.
Зі мною завжди була музика. Аматорський гурт, що виконував акустичний фолк-рок, ми заснували з друзями ще в школі, і він діяв, поки я ще навчалася на першому-другому курсах вишу. Ми їздили з турами Україною, які чомусь накладалися на сесії, і це завжди було весело. Весь тодішній склад нашого гурту волонтерив, ми віддавали відсоток з концертів на потреби війська. Ми вже давно розпалися, проте колігуємо як волонтери. Як бачите, волонтерський двіж, як величезна воронка, завжди втягував все, що рухається навколо.
Якщо продовжувати про музику, то вона водночас і про відпочинок, і про працю. Коли я частіше приїжджала до Ірландії, то брала участь у концертах ірландського музиканта Ґлена Гансарда, який відкрив нову музичну сторінку мого життя. Ми дружили, і мені дуже прикро, що нещодавно він загинув в автокатастрофі. Не знаю, як у мене далі буде з музикою, але не хочу, щоб його зусилля не дали якогось плоду. Зрештою, завжди можна зіграти якусь пісеньку й зібрати трошки більше грошей.
До речі, ви бачили відео, де я з двома волонтерками-українками, які давно живуть в Ірландії, стоячи у ванні з баяном в масках рептилоїдів співали пісню про збір на мелодію колядки «Ой через море та й широке»? Звучить максимально дивно? Ми були страшенно втомлені, але що робити — потрібно було зібрати кошти на автівку.
Інколи, щоб пришвидшити збір, виставляю на продаж намиста. Намиста — наразі це моя робота, якою займаюся як підприємиця і яку страшенно люблю. Мені подобається вигадувати щось нове: вишивати по вовні, працювати зі склом і натуральним камінням. Не знаю, чи маю талант малювання, але впертість щодо цієї справи в мене точно є. Просто в дитинстві мені забули сказати, що я чогось можу не вміти. І тому, фактично, все, що цікаво спробувати, я пробую. Усі мої вироби — своєрідний ф’южн творчості та мого давнього зацікавлення українською культурою, історією костюму й прикрасами, що давно стало частиною мого життя.
Я люблю свою роботу, але люблю й відпочивати. Якщо ставишся до чогось як до ремесла, то в якийсь момент легкість зникає: ти просто сідаєш і працюєш, а разом із натхненням приходять втома, біль у руках і спині. У кожної роботи є, грубо кажучи, свій «податок» — щось, що мусиш перетерпіти, щоб робити те, що любиш. Тому відпочинок для мене — це трохи про інше.
Усе, заради чого продовжуєш, — любов
Суто рефлекторно, суто емоційно мене дратує, що на п’ятому році широкомасштабної війни дехто досі не донейтить чи не долучається до волонтерства безпосередньо. Я сподіваюся, що ці люди колись змінять свою позицію. Але зараз накручувати це внутрішнє роздратування — це як засмічувати власне серце й забирати в себе час і сили, замість зробити щось корисне або радісне.
Звісно, це постійна внутрішня боротьба, але без цієї боротьби з вітряками у власній душі дуже легко стати озлобленим і взагалі втратити сенс, чому ти це робиш. Ми можемо або сконцентруватися на тому, що ми можемо робити, або на тому, який світ не такий, і ми такі «нетакусі», тож сядемо й будемо плакати. Ми обрали продовжувати діяти, наскільки це можливо. Віктор Франкл і Едіт Еґер — психотерапевти й автори книжок про пошук сенсу, свободу вибору та внутрішню стійкість — описували саме цю позицію як найбільш продуктивну й водночас найбільш безпечну для психіки. Так само це цілком сходиться з моїми поглядами на духовність, тому це найбільш логічне пояснення, чому я волонтерю.
Мене надихає й мотивує продовжувати допомагати українському війську віра в те, що все це має сенс, і що Бог зрештою все якось розрулить. Я чітко відчуваю, що на Майдані саме так і було. Також тримає любов до найближчих: до чоловіка, батьків, друзів, і бажання, щоб вони прожили разом зі мною довге й максимально щасливе життя. Якісь такі дуже-дуже прості речі, які зазвичай сходяться в одне слово — любов.
Редакторка — Гарець Катерина
